Марія Бурмака. № 13. "Никто не придёт назад!"

Андрій М. Окара

CD «Марія Бурмака. Саундтреки». MOON RECORDS, 2008.

Мене вже майже 20 років бентежить питання: хто — Марія Бурмака чи Оксана Забужко — є реінкарнацією Лесі Українки? Існують аргументи на користь кожної з версій.

Леся Українка принципово відрізняється од більшості творчих жінок зверненістю не так до душевних переживань та індивідуальної виразності, як до духу, надіндивідуальних візій та позадушевного духовного світу.

Марія Бурмака з’явилася на творчому небосхилі з піснями під гітару — як автентичними народними, так і на вірші розстріляних героїчних поетів, зорієнтованих на духовні виміри, — саме з цим був пов’язаний її перший успіх. Але пізніше вона стала писати пісні на власні тексти і на теми з власного досвіду. Цей досвід був заснований на яскравих душевних муках, жахливих життєвих історіях, зворушливих переживаннях та нездійснених коханнях.

І лише інколи і в окремих композиціях наступних періодів проривався потяг до чогось вольового та рішучого, до абсолютного, до безмежно далекого од світу слабких, недолугих, безхребетних, не здатних на вчинки хлопців та чоловіків — ліричних героїв пісенної творчості Бурмаки. Виявилося, що саме її композиції «Ми йдемо» та «Не бійся жити» найбільш суголосні Оранжевій революції, через що постійно звучали на Майдані у листопаді-грудні 2004 року.

І ось вона нарешті випустила перший оригінальний післяреволюційний альбом — називається «Саундтреки». Тіпа, це саундтреки життя та життєвих пригод. Попередній повновісний диск мав лаконічну, майже феллінівську назву: «№ 9». Якщо порахувати альбоми вибраних пісень, то цей якраз «№ 13».

…Спочатку я про неї лише чув — про неї казали наче про маленького Моцарта: мовляв, ще не вмерла під радянським гнітом Україна, коли може з’явитися таке чудо.

І потім — побачив. Це було у Москві, в будинку культури МДУ на Ленінських горах. Був великий концерт молодих українських артистів. І вийшла Бурмака.

Вона співала свою чи не найвідомішу тоді пісню, записану на Харківщині:

      Ой чия то рута-м’ята
      За водою, за водою,
      Що поросла білим зіллям
      З лободою, з лободою?

      Ой чого ж ти, да Марієчко
      Не полола, не полола?
      Чи ти ж свої білі ручки
      Поколола, поколола?

      Білі ручки та й тіло усе,
      Та й тіло усе, та й тіло усе,
      Поки ж твого та й Іванка
      Господь принесе, Господь принесе…

В залі було чимало моїх друзів з України (серед них — відома нині адвокат-анархіст Таня Монтян). Були вражені геть усі.

Аж до сьогодні, коли чую цю пісню, всією спиною здригаюся од нелюдського, екзистенційного жаху, наче від смертної муки якоїсь невідомої мені Марієчки, що жила років за сто до мого народження десь в Харківсько-Слобідській губернії.

Мене й досі перейма холод, бо знаю точно: ніякого Іванка до цієї Марієчки Господь не принесе! Не буде навіть страхітливої історії, знайомої з «Людмили» Жуковського, коли загинувший на війні жених повертається за нареченою на коні і забирає з собою у потойбічний світ. Іванко не повернеться — ані в цинковій труні з Афгану, ані конвертом похоронного свідоцтва — мовляв, так і так, загинув героєм у бої за звільнення православної Болгарії зпід турецької неволі в добу балканських війн десь під Плевною, нагороджений Георгієвським хрестом.

Іванка нема, його хата — могила.

Взагалі, Бурмака інколи вміє вводити в стан трансу (але справді — не вміє цим користуватися). Є лише кілька текстів, од яких я так здригаюся. Наприклад, із Блока:

      Девушка пела в церковном хоре
      О всех несчастных в чужом краю,
      О всех кораблях, ушедших в море,
      О всех, забывших радость свою.

      Так пел её голос, летящий в купол,
      И луч сиял на белом плече,
      И каждый из мрака смотрел и слушал,
      Как белое платье пело в луче,

      И всем казалось, что радость будет,
      Что в тихой заводи все корабли,
      Что на чужбине усталые люди
      Светлую жизнь себе обрели.

      И голос был сладок, и луч был тонок,
      И только высоко, у царских врат,
      Причастный тайнам, — плакал ребёнок
      О том, что никто не придёт назад.

Бо лише дитина нерозумна, причасна таїнам Христовим і ще не навчена умовностей дорослого життя, не піддається на солодкий спів Сирени і знає: «НИКТО НЕ ПРИДЕТ НАЗАД»! Дореволюційний романс Сергія Василенка на цей вірш в оркестровому супроводі співав Іван Семенович Козловський — він, геній, людина містично обдарована, як ніхто інший відчув цю безодню. Під час першої чеченської війни наприкінці 1990-х російський державний телеканал «Россия» зняв психоделічний кліп із цим віршем, який крутили замість реклами: колонна автомобілів та БТРів з російськими солдатами тяглася блакитно-білою рівниною і далі за обрій між гори, в одній з кабін сидів Олександр Абдулов в офіцерській формі і доїдав кавун. А їм услід закадровий замогильний голос жахав: «НИКТО НЕ ПРИДЕТ НАЗАД!». І всім було зрозуміло: ЗВІДТИ нема вороття! І мова була не лише про Чечню — звідти якраз можна було повернутись живим. А ЗВІДТИ, звідки у Блока, звідки у Бурмаки, — просто нема дороги, і все.

І мені вона була схожа на провідницю поїзда «Москва — Харків» або «Москва — Полтава». Провідниці з тих поїздів, щирі та простомовні, насправді зовнішньо дуже відрізнялись од здебільше російськомовних провідниць поїздів з Москви на Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя чи Крим. Коли був малим, мені здавалося, ті два перших — то поїзди ледь не до раю…

А образ перелесниці з гітарою у 1990-х виявився вкрай актуальним: в українській московській тусовці виникла своя Бурмака — сестра когось відомого, дівчина співала під гітару в такій самій войовничо-патріотичній манері про «мій народ в кайданах». Але потім десь розчинилася і зникла з поля зору.

В альбомі «Саундтреки» продовжено пошук нового звуку — гітар у композиціях Бурмаки і раніше було чимало, тепер же в кілька разів більше, ніж у всіх українських «співочих трусів» разом узятих. Починається з розкішної сумної балади «Забудь», закінчується майже бітловською композицією «Поранена в серце». Вкрай лаконічна, але пронизлива, поза сумнівом, є однією з найкращих в усій її творчості:

      Поранена в серце —
      Як получилось, не знаю,
      Що світ, намальований
      Тільки для мене тобою,
      По краплі стікає
      І непомітно зникає.
      Обірвалася струна,
      Ніби обірвалась я — не вона…

Навіть неунормована просторічна лексика лише фокусує внутрішню зосередженість ліричної героїні. Але це вже не вихід за межі, вже не трансцендентність. В тому-то й річ, що з розвитком творчості змінився й тип того впливу, який Бурмака справляє на людей: нинішня її творчість в найкращому разі вводить в медитативний стан споглядання, в зажурливий транс, в середньому — просто надихає, в гіршому — лишає байдужим.

На початку 1990-х вона записала страшенно популярну лемківську пісню «Під облачком». У пісні — про любов, що «д’яблом підшептана», про сюжет «кохання — закляття, ворожіння, магія — смерть», який нагадує найвідомішу пісню Марусі Чурай «Ой не ходи, Грицю». Записала так, що наприкінці знов-таки чуєш безодню, яка розтиняється буквально за крок після несамовитої любові і з якої нема вороття: «Мила моя, што то буде з нами?».

Тепер, за п’ятнадцять років, для нового альбому вона переспівала цю пісню наново — як сама каже, з висоти свого життєвого досвіду. Але зараз всі ці містичні речі позатерлися. Тепер це по звучанню більше схоже на балканський джаз Горана Бреговіча. Понтово, зухвало, шлягерно, але не страшно. І тепер Бурмака співа без ключового куплету:

      Ми ворожка давно ворожила,
      Же мя звурит дівка чорнобрива.
      Же не буду видів за ньов світа,
      Аж проминут мої млади літа.
      Аж проминут, аж проминут
      Мої млади літа.

Явище Бурмаки нагадує Володимира Висоцького: його важко було назвати геніальним вокалістом, композитором чи поетом (сам себе він вважав перш за все поетом). Але усе це разом, до того ж взяте в контексті духовної культури та радянських реалій 1970-х років, створювало небувалий ефект: Висоцький став духовним поводирем, виразником внутрішнього «я» цілого покоління радянських людей.

Марія Бурмака також не всім здається видатною співачкою — дехто вважає її безголосою, дехто звертає увагу на оригінальний тембр, дехто визначає як «baby-voice», інші відзначають щиру манеру співу, що має коріння в фолк-джазі та американському року. Як поетеса Бурмака, сама кандидат філологічних наук, заперечує суто літературну вартість текстів своїх композицій (мовляв, Ліна Костенко вже є) — в них справді трапляється надмірно вигуків, вказівних займенників, вставних слів та зворотів, неточних рим, дещо затертих метафор. Як композитор Марія відзначається своєрідним почерком та оригінальним мелодизмом, хоча серед її творів кількість шлягерних мелодій не є вражаючою. Але усе це разом узяте — вокал, тексти, музика та манера виконання — створюють небувалий ефект, що робить її творчість явищем надзвичайним, одним із найцікавіших в сучасній українській культурі, хоч і недостатньо поцінованим.

Марію Бурмаку можна вважати ледь не найкращим індикатором парадигми розвитку українського поп-року. Навіть ширше: Марія Бурмака — це універсальна модель української культури — з усіма її родовими травмами, закляттями, прокльонами та можливими шляхами розвитку.

Українська культура вповні розвинута на душевному та емоційному рівнях, але недореалізована на рівні духу та складних світопобудовних максим. Вихід за обрій душевності — так повинно бути сформоване кредо найновішої української культури. Вихід за межі душевності — так може бути сформульований і напрямок подальшого розвитку творчості Марії Бурмаки (хоча, мабуть, вона сама так не думає і їй самій це не дуже цікаво).

Вона могла стати духом покоління. Але не стала, бо в якийсь момент відмовилась од штурму Неба.

Вона стала душею. І не всього покоління, а лише частини, бо в неї поганий маркетинг. Тої частини, хто зміг розчути, що «поміж нами ніч і бажання висоти», що «попереду — вогонь», «і дороги назад вже нема, вже нема, вже нема». (Це ганьба для покоління Бурмаки, це ганьба для її політичних «друзів» та «родичів», що не знайшлося нікого, хто би вклався в її повноцінну розкрутку!)

Нація гуртується не так спільним минулим або спільним сучасним.

Нація гуртується спільними візіями Раю, спільними духовними переживаннями та осяяннями — це коли усіх одразу перейма холод, це коли геть усі здригаються від жаху та просвітлення.

Бо і справді попереду — саме вогонь! Попереду — спалення цього світу в огні космічних революцій, у вогні всезагального оновлення світу, попереду — вогонь, в якому ми всі спалахнемо стоязиковою пожежею і потім воскреснемо — наче зграя птахів Феніксів!

Цікаво, про що тоді співатиме Марія Бурмака?

Источники:
http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/culture/2008-06-17/39028
http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/4857df3c5f364/

Читать этот материал на русском языке