Микола Вінграновський


***

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вітер, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви...
Димлять століття, води і народи...
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш.
Як світиться він тепло на світанні...
Я вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.


***

На синю синь води лягла від хмари тінь –
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.

Складались два крила, вже поночі, під лист,
Туман стелився при долині вогко.
Щось далечі було... терново світ наливсь...
Земля і Місяць вдвох дивились око в око.

Стопа в стопу ступав за родом рід,
Лопата за лопатою ступала.
Над морем скелями ішов за глодом глід,
За серцем серце йти не перестало.

Лиш я незчувсь, як стишилась хода.
Як простелився вітер за плечима,
І на слова мої дивилася вода
Кленовими осінніми очима.


***

Вологий запах, запах паші
В сухому сяєві стожар.
Почав уже в багатті нашім
Дрімати жар, куняти жар.

Човни і ми в човнах стемніли,
Стемніла птиця на льоту,
Лише козацькі дві могили
Темніють довго у степу.

Дивись-дивись: пасуться коні!
Не намальовані – живі!
І їхні тіні в оболоні
Темніють чисто на траві.

А там за ними море грає!
Шугають зорі до стожар!
І в попелястий сон лягає
Червоноокий тихий жар.


ДО ТВОРЧОСТІ

Передчуттям любові і добра
І в ці рази я тішусь та радію!
Перегра наче давності стара
Щось знову обіцяє на надію.

Затуркані бажання золоті,
І суєтою злякані довір’я,
Як діти на мертвотній руйноті
До тебе знову лізуть на подвір’я...

Який щасливий голод на душі!
Яка перечекаяність! Звідколи!
Яка жага вже застеляє стОли!
Які на хвилі білі буруші!

А сумніви-гризоти, як татари!
А час холодну ніженьку кує!..
Не зрадь хоч раз, не проминися даром,
Один хоч раз, передчуття моє!


***

Поснули – сплять оса з осиною,
Змерз чорний кетяг бузини,
І літня хмара під осінньою
Плечем біліє край зими.

На прохололе сонце зморене
Надули щоки гарбузи,
І соняха обличчя згоряне
Прошелестіло у низи.

Там, де млинок слухняно бухкає
І від олійні тихий струс,
Голодний шпак даремно слухає
Маслини захололий пульс.


***

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива – то було б іще...
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко...
Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.

Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені...
Бо так вже склалось – не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.

Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман...
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гармана – даленів гарман...


***

Горить собі червоний глід в ярах,
По вибалках, по балках в павутинні.
І сірим стовпчиком посвистує ховрах
Попід сорочі гнізда у шипшині.

Цвіте останньо й дрібно покрівець
Біля собачих буд. І при криницях.
Все буде так, як нам воно присниться,
Все буде так, як скаже нам кінець.

І буде так: червоний глід в ярах,
І покрівець-морозик біля хати,
І в лободі позеленілий дах –
На нім козу ми будем припинати.


***

Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті...
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.

Десь кінь ірже – його не чути,
Десь хто іде – його не знать.
Тебе любити – не збагнути,
Прощанням щастя доганять...

Але в кульбабі дощ забутий,
Де в громі скупане весло...
Не все те є, що мало бути,
Бо й щось до нас було – збуло.

На віки вічні і назавтра,
Як і на вчора, як тепер,
І мерзлу землю гріє ватра, -
На ватрі вогник перемерх.


***

В кукурудзинні з-за лиману,
Де тихі дині в жовтих снах,
Де зайченята плачуть маму
І голубим сміється птах,

В невільнім вив’яленім літі,
Де в переліті вже крило,
Де сохнуть далі перемліті
І за селом сидить село, -

Мене окликнув хтось!.. Був голос
Жіночий – вогкий і тремкий.
Я оглянувсь – ніде нікого:
Ні губ, ні кроку, ні руки.

Але душа моя затерпла –
Відкрилась голосом отим
Дорога біла серед степна,
Де йшлось великим і малим,

А множество вже стало станом
Позаду мене в небесах...
І я заплакав над лиманом,
Де голубим сміявся птах!


***

Пришерхла тиша – сіра миша –
У жовто-білих комишах.
І попелясто від кошар
Вівці копитце землю пише.

Пришерхла тиша – сіра миша –
У жовто-білих комишах.
І сизий цап – іранський шах –
Пришерхлу тишу тихо лиже.

На сірім мурі чорний кіт
Крізь білі вуса парко диха,
За ним лиман синіє стиха –
Синіє осені приліт.


***

Так швидко відминули кавуни,
Відчервоніли з ними помідори,
І тишком-нишком ожили млини,
З шовковиць лист, з шовковиць лист учора

Упав тихенько, вухо опустив,
Як цуценя чи як руде телятко.
Риплять під інеєм останні капусти,
Стручки акації тремтять уздовж посадки.

Ми сядемо за хліб, і за вино,
І за вареники з картоплею пухкою
І за чарчиною хмільного супокою
Згадаємо чиєсь сумне вікно.


ОКСАНА

І спродалась, й скупилась – та й додому
Окрай дороги стежкою собі...
А на обличчі тихо-молодому
Цвітуть два маки тихо-молоді.

В одній руці корзина базарова,
А на другій дитина засина...
Дощу набрала хмара вечорова
На неї й на дитину з-за села

По крапельці, по краплі по мокренькій
До маку, до маківоньки, до нас...
І ми собі малі та молоденькі
Ідем додому в звечоровий час.

То буде сон... і нам присниться тато...
А тату – ми, стежиною йдучи...
А хаті – хата, нашій хаті – хата
Під крапелиною з хмарини уночі.


ДО ЛЮБОВІ

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате – нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старі швидше,
Зав’яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся.
Але – сльозою не молись.

Не – відбувалось. Не – тремтіло.
Не – золотіло. Не – текло.
Не – полотніло. Не – біліло.
Не... – господи!.. не – не було!..

Як танський фарфор – все минає:
Корою, снігом, рукавом...
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.


***

Коло тебенько я – дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе.

Зірно каже собі про дощ,
Про краплину малу на ньому,
Про чорнобил, і нехворощ,
І дорогу – назад додому.

Бо додому воно завжди:
Полину і сьозі – додому.
Сніг іде. Голубінь з ожин.
І морозик цвіте по-свому.

Коло тебенько я – за всіх.
А як ні – за одне лиш небо...
Збився з ніг золотий поріг
Біля тебенько, коло тебе.


***

Вже ночі під листопадом ночують,
Примерзла, опустилася латать,
І щуки воду слухають – не чують,
І снігурі поміж сніжинами летять.

Сміється заєць з морквою за вухом:
Мокреньким носом ловить сніженя...
І пахне шишка біля себе сухо,
І степ лежить від мене – до коня...

Нам знову ніколи: вісімдесятим ліком,
Двадцятим віком почнемось – нема!..
Учора тут ще басувало літо,
Тепер дивися: молода зима!

І стежка вже не лащиться під ноги,
І не співає – каркає лиш птах...
Взуваймось добре на свою дорогу,
Вдягаймось тепло на зимовий шлях.

Я обніму тебе. Тебе я обнімаю.
Мій білий подих на твоїй руці
В цю мить, коли між снігом пролітають
Червоногруді теплі снігурці.


***

Затям собі на віки вічні,
В собі навіки загублю,
На березні свої і січні,
На тихі тиші і на січі
Затям собі – і замолю
Твоє обличчя... Глей і глицю,
І цю дорОгу дорогУ,
Де в сні старім про Остряницю
Чорніє груша на снігу.


***

Я дві пори в тобі люблю.
Одну, коли сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш –
Уваги, ревнощів, жалю?

В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старша, ти ідеш,
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.

І час твій берег ще не миє,
І твої губи ще уста...
Дорога давня молодіє,
Де б твій веселий крок не став.

Ти – вся із щастя! І з тобою
Ще не вітаються печаль,
Та біль з розлукою німою,
І нелюбові чорна даль...

Я дві пори в тобі люблю...
Люблю ту пору благовісну,
Коли до тебе, як до пісні,
Свою я голову хилю.

Ця вже пора повільноплинна
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш „так” і „ні”...

Де почалося все з тобою
І не поверне навпаки,
Де вже вітаються з любов’ю
Печалі, болі і роки.

Хоч все те саме: світ осінній,
Прозорість вод схололих плес,
Й той самий погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес...


***

На міднім небі вечір почорнів,
Малі, без голосу, у ніч летіли птиці.
Згори гора дивилась у черлінь,
І хилитався човен до човниці.

Безмежний час щось прикидав собі,
На палець міряв небо при дорозі.
Світилися моря, мов сонечка рябі,
І кожне море мало по тривозі.

Прозорий холод гір не покидав,
Лежав на ліктях у долинах морок.
З одного боку світу – середа,
З другого боку – наступав вівторок.


МОЯ ОСІНЬ

Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.

Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.

Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.


***

У хаті холодно. Твоїх духів лиш запах.
Серед подвір’я на сухій акації
Одружується шпак.


***

На вухо літу коник сюркотить:
Небесні в тебе очі, схаменися!


***

До Золотих воріт ти ходиш. Не ходи.
Там з неба дощ. В горосі твоє плаття.


***

Між очеретом зорі під Десною...
Я обнімаю слово. Відлітає
До тисячі іще маленька тиш.


***

Поблимало впівщастя – й будь здоров!
Пісочок хитрий: наче він з не вчора...
Посушу сірники в твоїм волоссі.


***

Ти звідки йдеш? Ти слово чи ти хто?
На жовтий лист
Ще трішечки безлистя...


***

Посунув сірий під горою сніг.
Ще б трохи мені в пам’яті: з грозою
Біжить руда вечірня череда.


***

Погасло на ніч світло. Лиш Десна
Вустами білими
Свій берег п’є і хоче.


***

Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх,
І попливе по шиї і небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг...

Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада –

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо... Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться...


***

Півпуда бринзи, і корзина перцю,
І сірий дощик скаче в казані...
Як доведеться, то вже й доведеться
З тобою й помирати тут мені.

Напечемо солодкої цибулі,
Із підчеревини нашкваримо шкварок...
Під тихий крок зорі, під води при заснулі
На цей пісок і ми вкладем свій крок.

Ми станемо тут жити та любити
Під темним летом темних кажанів,
Тут будем колисати свої діти
Й варить їм сірий дощик в казані.


ДОВЖЕНКО

І

Благословенні води літ,
Літа Десни благословенні,
І часу вічного політ
В однім осяянім іменні.

Благословенна срібна твердь
Землі і неба, дня і ночі,
І золоті вогневі очі,
Де обнялись життя і смерть.

Священна чаша доброти
В руках все спільності й любові
І світ, об’єднаний у слові
Краси, і правди, і мети.

Благословенна світлотінь
Судьби в щасливім одкровенні...
І многокрилля поколінь
В однім озоренім іменні.

ІІ

Цвіркун сокиркою січе
Весло з водою, зими й весни.
Дрімає небо, і тече
Дорога зір на давню Десну.

По тій дорозі хто пройшов
Той знає, що ті версти варті...
Але – там першою Любов
На грізній на своїй не варті.

Вона в душі його стояла,
Коли кривавивсь світ при нім,
І, як могла, оберігала
Його в стражданні золотім...

Він був щасливий, бо свободи
Огромний подих в нім не щез.
Він мав за честь судьбу народу,
Мав Революцію за честь.


ГОЛУБІ СЕСТРИ

1

На Псло, на Ворсклу, на Сулу,
На юні води непочаті
Ліг золотий осінній сум,
Поліг багрець у тихім святі
На Псло, на Ворсклу, на Сулу.

Притихли далі охололі,
І висвист птичого крила
Затих над хвилею і в полі,
І небо падає поволі
В холодній краплі із весла.

Я хочу розказати вам
Про наші ріки невеликі,
Я хочу показати вам
Предтечі наші. Щоб вовіки
Світилось голубе ім’я
У нашім домі і дорозі.
Щоб в їхній голубій тривозі
Тривога наша і моя
Була присутня нощеденно,
Бо невідмінна і священна
Нам сестер голубих сім’я.

2

Древлянський Тетереве наш!
Як сон, суворий, темно-русий,
Як мед із половецьких чаш –
Свої важкі ти води рушиш.

Княгині Ольги слава гнівна,
І Святослава меч гіркий,
Язичеського повен гімну,
Ти вперся лобом у віки

І зором воїна і мужа
Ти бережеш Дажбога лик.
І так живеш ти. Так ти служиш.
І мова, що ти нею рік,
Нам дорога в ракетнім світі.
І твої води непролиті –
Священні води в грішний вік.

3

Під темними вітрилами ночей
Сюди, сюди на ці шовкові води,
На синій звук любові і свободи,
На синю Рось, що в снах моїх тече.

Сюди, на Рось, не ближче і не далі,
На серця центр у плинучих літах...
Мені і досі тут любов моя в печалі,
І карі очі в золотих сльозах.

Минає все у плині дорогому...
Під синіми вітрилами ночей
Вона тече старому і малому,
На все життя єдина Рось тече.

4

І мова нашої води
У мові вод усепланетних
Не є глагол сльози й біди,
То мова є глибин відвертих.

Ми знаєм крики наших вод,
Коли вони горіли кров’ю.
Ті крики в нас. Бо ми народ.
І води наші – кров з любов'ю!

Течіть, народи многоликі,
Поміж пустель, степів, дібров,
Із нами наші мудрі ріки –
Надія, віра і любов.


***

Може бути, що мене не буде,
Перебутій час я перебув,
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік і на єдину мить
Біля себе, вічна і всевишня,
Знов научиш жити і любить!


***

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда.


***

Вже сказано „ні” в одлетілому літі,
Хоч вчора-звечора було іще „так”...
Червоно та біло у жовтому житі
Зацвів і опався знервований мак.

Ідеш чи стоїш, але слово до слова.
Ідеш чи стоїш – за літами літа.
Не встиг озирнутись, як слово солоно
На день твій, на мак, на літа обліта...


***

Сива стомлена сутінь снігів,
Слід сорочий і лисячий слід.
І під крилами хмар-снігурів
Сонця зимнього жевріє глід.

Сиво як... сивосниву сосну
Нюха заєць і тінь свою нюха...
Так і є: з глибини в глибину,
З рук у руки, із вуха у вуха

Світ кидається й спить у ногах,
Їсть і п’є, і нема йому свята...
Димно дихають в сивих снігах
Сосен яточка і сосенята...

Так і є... І з-під хмар-снігурів
Сніговіється даль-хитавиця,
Та ще приспана сила снігів,
Та над серцем зоря-вечірниця...


ТОПОЛЯ

Коли засне, немов дитя шалене,
Глибоке місто неспокійним сном,
Вона приходить здалеку до мене
І шелестить до мене під вікном,

Щоб повертався я на Україну
Плугами чорнокрилими орать,
І тополя та в полі поливать,
І поливати землю тополину...

Бо йдуть літа буремною ходою,
Різнити важко пустоцвіт од цвіту...
І той любов'ю повниться до світу,
Хто рідну землю має під собою...


***

Качки летять! Марієчко, - качки...
Качки летять! У крилах свище небо...
Важкі соми пригублюють гачки,
І жовкне білий світ навколо тебе.

Маріє, мріє, Марієчко моя,
Моя Марієчко тривожна,
Твоїм гірким, як світ, ім’ям
Мені звучить хвилина кожна.

Я наче в сні тебе ловлю,
Навколо тиша не шелесне.
Благословляю і люблю
Твоє чоло двадцятивесне,

І шиї лінію тонку,
І руки звітрені і хтиві,
І карі коси сумовливі
В кульбабо-золотім вінку.


***

Як світле сниво, як плавба
Легкої хмари, як левкої
В ночі під хатою в спокої
Мені ти є, моя журба.

Ні, не журба. Ти не вона.
Я знаю смак журби-зажури,
Її єдині в світі мури,
Коли ні висоти, ні дна.

Ти не вона. Ти є мій сум.
У миготливості щодення
Ти є мені оте імення,
Яке несу не донесу.

І знов несу в твоєму слові,
Як світле сниво, як плавбу,
Як рух тієї ще любові,
Що визнає лиш боротьбу...

Оце ти є мені. Отак.


***

Це ти? Це ти. Спасибі... Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.

Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба.
Не знаючи тоді, що небом назову.

Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки...

Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір,
Ти ніч моя...
                    Хоч все на світі – втеча!


МАРІЯ

На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці,
Голову на буханець поклала,
Задрімала в хліба на щоці.

У чоботях, в темній спідничині,
В білому горосі-фартусі
Спить собі в базарній хуртовині,
А оса тим часом на осі

Гомонить по сливах... Задрімала...
Промінь сонця гасне у косі.
На хлібину голову поклала
І продає ті сливи уві сні.


ЩУЧЕ

Озер осінніх сонні небеса,
І щучі дні, наструнені на спінінг,
І помідорів на росі наспілих
Краса притомлена, примружена краса.

Удар! Удар! – і колом-кумельгом
З хвоста на голову, із голови на хвилю
Летить, і котиться, і в’ється батогом
В манері рок-н-ролівського стилю
Щучисько юне... Б’ється по дубах,
Латаття ляскає, куга кипить у муках,
Хвостом – по сонцю, хмарам – по губах
Летить на берег реактивна щука.
І кумельгом в очах у щуки – ми.
Із ніг на голови як стій перевертаємось,
І перевернуто бентежимось і маємось
І „Волга”, й небо, й луки із людьми,
І цибулина церкви, і тополі,
І сизі села димарями вниз!
І доля наша... Що ж робити долі,
Коли вже щука хвилить верболіз?..

Озер осінніх сонні небеса,
І щучі дні, і срібне око шини,
Казан чубатий, хліб і ковбаса,
І... Антонінині примружені жоржини.


***

На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і не шелестінь
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь.

І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс.

І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не гаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.

Любити вас – любити знадність,
Любити вас – любить для вас,
Любити вас – любити радість
В червнево-вересневий час.


***

Мій день народження – це ти.
Повите муками, у тебе є минуле.
В огні буденної людської суєти
У мене є майбутнє не заснуле.

В первонароджену хвилину чистоти
З тобою обмінялись ми серцями –
Моє майбутнє в грудях носиш ти,
А твої муки я повив піснями.


***

Дружиною мені приснились ви.
Ми з вами ідемо, побравшися за руки,
Ми з вами вдвох, любове моя вічна,
Ми з вами ідемо дорогою старою.
Дорогою старою, по дорозі,
І болі не болять мені, і тихо
У щасті і добрі щасливий мій народ
На нас незлобно дивиться і каже,
Що болі не болять йому, він каже,
Що з нами вдвох в добрі йдемо, він каже,
При хлібі, при одежі і при світлі
Він вільний. Вільний! Вільний і щасливий,
Бо все на світі вільне і щасливе!..
Дружиною мені приснились ви.


ПЕРША КОЛИСКОВА

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.

Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина...
Та, як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона – для тебе і для світу...
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту...


***

Що робить сонце уночі,
Коли у лісу на плечі
Тоненька зіронька сидить?
Що робить сонце? – Сонце спить.

Що робить місяць по ночах,
Коли земля йому в очах,
Земля, ромашка і вода?

Що роблять сонце й місяць вдвох,
Коли в снігах біліє мох,
На сіножать сніги сніжать
І снігурі в снігу лежать? –

Тоді їм холодно обом
З нашим собакою й котом,
З них кожен холодно сія,
І літа вони ждуть, як я.


***

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

- Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

- Бо я чорний, - каже кіт, -
Я лишаю чорний слід.

Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.

І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!


***

Мизатий хлопчик, як горобчик,
З таким, як сам, до річки йде.
Іде над хлопчиками дощик,
Іде над ними й більш ніде.

А фіолетово, а синьо
При хаті півники цвітуть!
Цвіте над півниками слива,
І абрикоса пахне тут.


***

В ясновельможному тумані,
Де під березою бугор,
При всій-усій своїй осанні
Коронувався мухомор.

І стала глибша і свіжіша
Качачо-гусяча ріка,
Ожина стала ще ожіша,
Горіх, так той свого горішня
Вже ж натрусив – земля в дірках!

І раптом запалахкотіли
Раптом золотом гаї.
Заоглядались, поніміли,
Мов не тутешні, не свої.

Бо в золотій жовтневій ранні,
Де під березою бугор,
В ясновельможному тумані
Коронувався мухомор!


***

Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не воскресла –
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.

Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав – обнімаю,
Говорю і цілую – сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає...

Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.
Я вже прошу судьбу – могікан з могіканів –
Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу.
Лиш Десна молода...молодесенький Канів...


***

Лягла зима, і білі солов’ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї
І стали біля неба, як стояли.

Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить в небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоко.

Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов’ї маліли, як модельки,
А київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке,

Що ми з тобою ще одні сніги
Зимуємо на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам’ять наша – мак
                            в одній колисці.


***

Ти тут! Ти тут! Кохана, ти – як світ.
Початок і кінець твій загубився...
Багровою півчарою схилився
В вологих сонцетінях небозвід;

І морезвід півчарою другою –
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вино в ній – ти. Любовною рукою
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.

Я п’ю за мить – за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле,
Сучасна мить мені, як майбуття.

За вічність п’ю – вона тебе відкрила,
Кохана, спи... За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!

За свято засинання й просинання,
За довгі крила нашим літакам
І за прощання! Вип’ю за прощання –
Прощання ще не зраджувало нам.


КИЇВ

На срібнім березі Дніпра
Слов’янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,

Всі сто століть у скрути і жалі
Під небозвіддям згризеної днини
Ти водиш серцем нашим мужні кораблі
З вітрилами на щоглі України.

Духовна міро нації Дніпра,
Високий воїне з мозольними руками,
Та смерть стара, неправда та стара,
Що самоїдством жерла нас віками, -
ПроклЯта, прОклята, погибла – не гребе!
І ми не покручі, не блазні, не лакузи.
І вільний дух, і вільних дум союзи
Сьогодні наш заколосили герб.