Тарас Шевченко


Н. МАРКЕВИЧУ*

Бандуристе, орле сизий!
Добре тобі, брате:
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.
Тепер летиш в Україну –
Тебе виглядають
Полетів би за тобою,
Та хто привітає.
Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні
Я сирота, мій голубе,
Як і на чужині.
Чого ж серце б’ється, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий...а Украйна!
А степи широкі!
Там повіє буйнесенький,
Як брат, заговорить;
Там в широкім полі воля;
Там синєє море
Виграває, хвалить бога,
Тугу розганяє;
Там могили з буйним вітром
В степу розмовляють,
Розмовляють сумуючи,
Отака їх мова:
„Було колись – минулося,
Не вернеться знову”.
Полетів би, послухав би,
Заплакав би з ними...
Та ба, доля приборкала
Меж людьми чужими.

С.- Петербург
9 мая 1840 року

* - Маркевич Микола Андрійович (1804 - 1860) – український дворянський історик, письменник і етнограф, автор поетичної збірки російською мовою „Украинские мелодии” та п’ятитомної „Истории Малороссии”, знайомий Шевченка.


СОН
Комедія (уривок)

Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марно плачеш...

8 іюля 1844
С.- Петербург


ЄРЕТИК*
(Шафарикові)**

Запалили у сусіда
Нову добру хату
Злі сусіди; нагрілися,
Й полягали спати,
І забули сірий попіл
По вітру розвіять.
Лежить попіл на розпутті,
А в попелі тліє
Іскра огню великого.
Тліє, не вгасає,
Жде підпалу, як той месник,
Часу дожидає,
Злого часу. Тліла іскра,
Тліла, дожидала
На розпутті широкому,
Та й гаснути стала.

    Отак німота запалила
    Велику хату. І сім’ю,
    Сім’ю слав’ян роз’єдинила,
    І тихо, тихо упустила
    Усобищ лютую змію.

Полилися ріки крові,
Пожар загасили.
А німчики пожарище
Й сирот розділили.
Виростали у кайданах
Слав’янськії діти
І забули у неволі,
Що вони на світі!
А на давнім пожарищі
Іскра братства тліла,
Дотлівала, дожидала
Рук твердих та смілих,-
І дождалась... Прозрів єси
В попелі глибоко
Огонь добрий смілим серцем,
Смілим орлім оком!
І засвітив, любомудре,
Світоч правди, волі...

І слав’ян сім’ю велику
Во тьмі і неволі
Перелічив до одного,
Перелічив трупи,
А не слав’ян. І став єси,
На великих купах,
На розпутті всесвітньому
Ієзекіїлем.***
І – о диво! – трупи встали
І очі розкрили,
І брат с братом обнялися
І проговорили
Слово тихої любові
Навіки і віки!
І потекли в одне море
Слав'янськії ріки!

Слава тобі, любомудре,
Чеху-слав'янине!
Що не дав ти потонути
В німецькій пучині
Нашій правді. Твоє море
Слав'янськеє, нове!
Затого вже буде повне,
І попливе човен
З широкими вітрилами
І з добрим кормилом,
Попливе по вольнім морі,
На широких хвилях.
Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одне море
Слав’янськії ріки!

Привітай же в своїй славі
І мою убогу
Лепту-думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса!
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усі слав'яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!****
Мир мирові подарують
І славу вовіки!

22 ноября 1845
в Переяславі

* Єретик – людина, яка відступилась від догм панівної релігії. Єретиком був оголошений також ідеолог чеської Реформації професор Празького університету і проповідник Ян Гус (1371-1415), який гостро викривав у своїх творах, лекціях і казаннях католицьке духівництво і німецьких феодалів.
** Шафарик Павел Йосеф (1795-1861) – чеський і словацький філолог, історик, діяч чеського і словацького відродження. Прихильно ставився до української культури. У своїх працях пропагував ідею єдності слов’янських народів.
*** Ієзекіїль – біблійний пророк, легендарний автор однієї з книг біблії („Книга Ієзекіїля”).
**** Констанцький єретик великий – Ян Гус. Констанц – південнонімецьке стародавнє місто, засноване за часів Римської імперії, там відбувся церковний собор, на якому Яна Гуса оголошено єретиком і спалено на вогнищі за виступ проти римського папи.


ХОЛОДНИЙ ЯР *

У всякого своє лихо,
І в мене не тихо;
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Нащо б, бачся, те згадувать,
Що давно минуло,
Будить, бознає колишнє, -
Добре, що заснуло.
Хоч і Яр той; вже до його
І стежки малої
Не осталось; і здається,
Що ніхто й ногою
Не ступив там; а згадаєш,
То була й дорога
З монастиря Мотиного
До Яру страшного.
В Яру колись гайдамаки
Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
В Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом –
Одностайне стати
На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Де ж ти дівся, в Яр глибокий
Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили
Нові кати? Щоб до тебе
Люди не ходили
На пораду: що їм діять
З добрими панами,
Людоїдами лихими,
З новими ляхами?
Не сховаєте! Над Яром
Залізняк витає
І на Умань позирає,
Гонту виглядає.
Не ховайте, не топчіте
Святого закона,
Не зовіте преподобнім
Лютого Нерона**.
Не славтеся царевою
Святою войною.
Бо й самі не знаєте,
Що царики коять.
А кричите, що несете
І душу, і шкуру
За отечество!.. Єй богу,
Овеча натура;
Дурний шию підставляє
І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає,
Ледачий ледащо!
„Гайдамаки не воины, -
разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…”***
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви – розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Вьюнища
17 декабря 1845

* Холодний Яр – яр у лісі поблизу Чигирина, де збиралися 1768 р. гайдамаки.
** Нерон – Нерон Клавдій Цезар (37 – 68), римський імператор, відомий своєю жорстокістю. Ім’я Нерона стало символом кривавого тирана.
*** Пятно в нашей истории... – Т. Шевченко тут має на увазі книжку дворянського історика А. О. Скальковського (1808-1899) „Наезды гайдамак на Западную Украину в 1733 – 1768”, в якій той паплюжив антифеодальну боротьбу українського селянства, називав гайдамаків розбійниками і грабіжниками.


ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори –
Все покину і полину
До самого бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 декабря 1845
в Переяславі


Не тополю високую
Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає.
„Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким полюбитись.
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають
І що тойді їм діється –
Я й досі не знаю.
І не знатиму. Ой мамо,
Страшно дівувати.
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись”.

Друга половина 1848
Косарал


І золотої, й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої;
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одне-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі*.

Перша половина 1849
Косарал

* Найчастіше москалями в часи Т. Шевченка називали всіх, хто служив у царській армії, незалежно від чину й національності.


СОН
    Марку Вовчку

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана-сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя задрімала.
І сниться їй той син Іван
І вродливий і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася – нема нічого...
На сина глянула, взяла
Його тихенько сповила
Та щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.

13 липня 1858
С.-Петербург


ПРИЧИННА
(уривок)

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива.
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

1837, С.-Петербург