Людмила Найденко

(Росія, м. Нижнєкамськ)


* * *

Твоєю Музою хочу я бути,
Палким натхненням, чистим коханням,
Тобі, щоб ніколи не дати забути
Про побачення наше останнє.

Я буду завжди поруч з тобою
Тим вітерцем, що фіранку колише,
Я буду крилами за спиною
В ту хвилину, коли щось пишеш.

Вогником свічечки поруч я буду,
Коли серед ночі раптом безсоння.
Або сніжинкою з темного неба
Злечу до тебе на підвіконня.


* * *

Україно моя! Рідна матінко!
Я так щиро тебе кохаю!
Я так рада побачити крапельку
Величезного рідного краю!

Твої гори, лани, наче килими,
Стрічки рік і блакитне небо
Будуть завжди для мене милими.
Мені все це бачити треба!

А квітуча твоя акація!..
А стрімкі свічечки каштанів,
Яворів неповторна грація,
І дари безкрайніх баштанів.

Урожайні поля до обрію,
Солов’їв над садами чимало.
Все було нездійсненною мрією
Та раптом реальністю стало.

Несподіване наше побачення
Надало мені знову сили
Своє виконати призначення –
Працювати на благо Вкраїни.


ПОГАНИЙ ВІРШ

Буває час, коли мені погано,
Немає настрою, скрізь коле і болить,
Усе дратує, похмурніє ранок,
Душа страждає і сльозами капотить.

А часом нерви, як гітарні струни...
(Тільки гітара та розладжена стоїть)
Як дзенькнуть громом!.. Наче там у грудях
Об скло залізом!.. І душа бринить.

Чому не знаю часом так буває?
Та і причина так собі, маленька,
А серденько чим далі більш страждає,
І зупинитися не може, мов дурненьке.

Ну, не прийшов!.. Ну, не сказав!.. Образив!..
То ж краще, ніж такого б наказав,
Що через три паркани й перелази
І кіньми верхи б не перестрибав.

Чоловіки ж на це майстри, ти добре знаєш,
Переконалася у цьому ти не раз.
Відкриєш душу - ось тобі і маєш!..
У неї плюнуть, мов у яблочко, той час!

Отож, забудь про все та випий кави,
Візьми себе у руки й нерви загнуздай!
Купи букет лілей або конвалій
І з понеділка все спочатку починай.


* * *

Чудовий край, що нас зустрів
Гостинністю й теплом,
Той білий рай, що нас зігрів
Серед зими теплом,
Край, що без мене залюбки
І жив і працював,
Чомусь під Новий рік мені
Тебе подарував.
А, може, навпаки, мене
Він приберіг для тебе?
Та знаю я лише одне –
Була то воля Неба.
Ти так мені багато дав!
Навчив вірші любити,
Чудові гори показав
І дивовижні квіти.
Блукали ми повз бурштини
І гори кришталеві,
Опалів, оніксів бурти,
Пірити металеві.
Котилось сонце у сніги
За Білою рікою,
Хіба в той час гадали ми,
Що вже кінець спокою?
Що нам тепер нове життя
Потрібно починати?
У чисті сторінки буття
Нові вірші писати?
Складається людське життя,
Як "puzzle" у малюнку.
Та фарби треба підбирать
Найвищого ґатунку.
На "555" і "777",
Хто як дорогу стелить.
А ми простелимо свою,
Давай доведемо усім,
На "999"!


* * *

Так багато твій погляд мені сказав,
А ще більше сказало просто мовчання,
Що ти саме таку все життя шукав,
Та завжди боявся свого кохання.

Завжди хтось швидше за тебе встигав,
Завжди хтось кращим за тебе здавався,
А ти лиш осторонь скромно стояв,
За нерішучість свою ховався.

Чому посередньо прожив життя?
Чому крихку й лагідну душу маєш?
А найдорожчі свої почуття
Листку паперу лише довіряєш?


* * *

Може й дивно, та часом чомусь так буває,
По землі не ходжу, а над нею літаю.
Може, це, щоб не бачити пилу і бруду,
Щоб не чути страждань всього мирного люду,

Щоб були не страшними ніякі калюжі,
Не звертати, які всі ледачі й байдужі?
Щоб втекти від війни, від терору й злочиння,
На яке вже не вистачає терпіння?

Ні! То я над землею літаю,
Щоб видніше було всю красу мого краю!
Щоб на жодну травиночку не наступити,
Ненароком мурашку не зачепити,

Щоб заглянути зверху до кожної квітки
Та краплину роси не струснуть з пелюстки.
Ненароком не скривдить в траві стрибунця,
Бо ж ні в чому не винна комаха оця.

Зверху краще дивитись на барви природи,
Зверху меншають наші проблеми й незгоди,
Так, дрібницями зверху здаються печалі,
Непомітними бруд, повсякдення й деталі.

То ж давайте піднімемося над життям!
Та заглянемо разом в оте майбуття,
Те, що прийде колись, через роки і час.
Як згадають майбутні нащадки про нас?


* * *

Ночь подкралась мохнатою кошкой,
Золотым медальоном луна.
Я тихонько стою у окошка.
Я сегодня осталась одна.

Ах, как ярко сияла улыбка!
Как красиво твой голос звучал!
Оказалось, всё это так зыбко…
И лучше б ты вовсе молчал.

А ещё назывался поэтом
И стихи мне читал соловьём.
Разливался лирическим светом.
Когда мы оставались вдвоём.

А потом, когда зимние стужи
Понемногу сменились весной,
Заплетал в телефонное кружево,
Что ты болен лишь мною одной.

Сочинял мне стихи шикарные,
Танцевать в ресторан приглашал.
Оказалось – враньё всё вульгарное,
И стихи ты просто списал.

Вот и верь тебе после этого!
Посмеяться решил надо мной?
Нет! Чем счастье искать с поэтами,
Лучше уж оставаться одной.


ВОТ БЫ!

Выросли дети. Не понимают.
Не понимает муж.
Проблемы как снежный ком нарастают…
            Купить бы кило груш!

Забиться бы в щель, от мира подальше,
Не видеть бы в зеркале слёз,
Не слышать бы плача, боли и фальши…
            Купить бы букет роз!

Вот бы на остров уехать далёкий,
Жила бы я там одна.
Взяла бы с собой, чтоб не быть одинокой,
            Груши, розы, бутылку вина.


* * *

Я с самого детства очень хочу
Пройтись по солнечному лучу,
Такому искрящемуся, озорному,
По необычному и неземному.

Он, словно сказочная дорожка,
Ввысь упирается в поднебесье
Будто солнце, сложив ладошки,
Нам посылает чудесную песню.

Я бы пошла к нему, подбираясь,
Легко, осторожно и тихо ступая,
Хрустальными туфельками чуть касаясь,
Всё выше, выше и выше взлетая.

А добравшись до тучек небесных,
Уселась бы, шёлком платья шурша.
И на белогривых лошадках чудесных
Над миром помчалась бы, не дыша.

Я поглядела бы сверху на поле,
На речку синюю, на цветы,
Вдоволь бы надышалась волей,
И насмотрелась бы красоты.

Ленты шляпки моей развевая,
За мной увязался бы шутник-ветерок.
И подарил бы всерьёз, не играя,
Самый прекрасный на свете цветок.

Я с самого детства очень хочу
Пройтись по солнечному лучу…
Ещё мне хочется хоть немножко
По лунной пробежаться дорожке.
Подбираясь, приподнимая подол длинного платья.